Злоякісна пухлина стовбура мозку загрожує життю нашої трирічної донечки. Ми боремося!

Тривожні зміни

На початку травня ми помітили, що Алісія, зосереджуючи погляд на предметах, почала нахиляти голівку вліво й дивитися якось незвично. Спочатку це траплялося епізодично. Однак з часом таких випадків ставало дедалі більше. Незабаром після цього ми помітили, що її праве око починає косити. Наступні дні приносили нові тривожні ознаки. Коли з’явився головний біль, ми вже знали, що не можемо більше чекати. Батьківська інтуїція підказувала нам, що відбувається щось, чого ми дуже хотіли б не боятися.

Дев’ять днів між надією та страхом

Томографія, проведена у відділенні невідкладної допомоги, не виявила відхилень. Наступного дня нас доправили до Познані, де розпочалася подальша діагностика.
Послідували чергові обстеження, консультації та довгі години очікування. Кожен результат, який не давав відповіді, на мить приносив полегшення, щоб одразу ж залишити ще більше запитань.
Офтальмологічне обстеження не виявило відхилень. Люмбальна пункція також не пролила світло на причину симптомів. На відповідь ми чекали дев’ять днів. З нашої точки зору це були одні з найдовших днів у житті. 27 травня було проведено магнітно-резонансну томографію.
Саме тоді ми дізналися, з чим доводиться боротися нашій донечці. Злоякісна пухлина стовбура мозку.

Ми вже не пам’ятаємо багатьох слів, що пролунали того дня. Зате пам’ятаємо те відчуття, ніби земля вислизала з-під ніг. Ще мить тому ми жили звичайним життям, яке, як і більшість людей, вважали чимось само собою зрозумілим. Лише тоді ми зрозуміли, як сильно нам його бракуватиме.

У одну мить усе, що досі здавалося важливим, втратило значення. Робота, обов’язки та повсякденні справи відійшли на другий план. Залишилися лише Алісія та величезне бажання зробити все можливе, щоб її врятувати.

План лікування та шлях, який нам доведеться пройти

4 червня лікарі встановили Алісії судинний порт. Кілька днів по тому розпочалася радіотерапія. Нашій донечці призначено тридцять циклів лікування.
З понеділка по п’ятницю ми живемо в лікарні, що розташована за 241 кілометр від дому. На вихідні ми повертаємося додому, намагаючись відновити хоча б якусь подобу нормального життя.
Найважче — це повернення на відділення. Аліція дуже переживає кожну чергову поїздку до лікарні. Її супроводжують страх, сльози та напруга, які ми не можемо заспокоїти самою лише своєю присутністю.

Як батьки, ми хотіли б взяти цей страх на себе. Ми хотіли б захистити її від болю, невпевненості та всього, що пов’язано з лікуванням.
Однак ми бачимо, як вона шукає в нас відчуття безпеки, і мусимо супроводжувати її на наступних етапах терапії, розуміючи, що саме цього вимагає її здоров’я.
Це одне з найважчих випробувань, які нам довелося пережити. Нас також щодня супроводжує страх за майбутнє. Проте ми намагаємося не втрачати надію.

Заради Алісії ми готові зробити все.
Дякуємо за кожну допомогу та кожну проявлену нашій донечці турботу.