98,5% бластів у кістковому мозку Емілі❗Боротьба за життя триває❗

На перший погляд нешкідлива інфекція

Початок був непомітним. Інфекція, блідість, втома, відсутність апетиту. Симптоми, які в дитинстві зазвичай проходять без серйозних наслідків. Результати аналізу крові змінили все. Батьки отримали інформацію про дуже погані показники крові і того ж дня звернулися до лікарні в Ополі. Гемоглобін падав, була необхідна переливання крові. Наступного дня дівчинку доставили медичним транспортом до Центру дитячої онкології «Приморський мис надії» у Вроцлаві.

Негайно розпочато детальну діагностику. Було взято кістковий мозок, спинномозкову рідину та проведено обстеження. Результат був однозначним: у кістковому мозку виявлено 98,5% бластів. Діагноз : гостра лімфобластна лейкемія типу В.

Негайне впровадження терапії

Не було перехідного етапу чи часу на повільне звикання до діагнозу. 2 грудня 2025 року було встановлено центральний стегновий катетер, а потім довгостроковий доступ типу Broviac під загальним наркозом. Було розпочато інтенсивний протокол лікування. Організм Емілі неодноразово потребував переливання концентрату еритроцитів і тромбоцитів, щоб підтримувати основні функції і мати можливість продовжувати терапію.

Лікування від самого початку було важким, вимогливим, без поблажок для шестирічної дитини.

Ускладнення, що загрожує життю

Після першого місяця інтенсивної терапії виникли серйозні післялікарські ускладнення. Гостре запалення підшлункової залози з паралічем кишечника. Стан, що безпосередньо загрожує життю.

Емілка протягом багатьох тижнів перебувала у відділенні інтенсивної терапії. Її годували парентерально, вона отримувала кисень та сильні опіоїдні ліки. Протягом більше двох тижнів у неї не було перистальтики кишечника. До того ж з'явилися: недостатність кісткового мозку, порушення згортання крові, сильна нудота та блювота.
Лікування лейкемії довелося припинити.
Це був момент, коли батьки вперше побачили, наскільки тонкою може бути межа між терапією та загрозою.

Високий ризик і подальше лікування

Після стабілізації стану Еміліки лікування було відновлено. Була проведена контрольна пункція кісткового мозку, результат якої визначає подальший перебіг терапії. Дослідження виявило наявність резидуальної хвороби. Реакція на перший етап лікування була недостатньою. Еміліка була віднесена до групи високого ризику.

Це означає більш інтенсивний протокол, більший навантаження на організм і довший шлях до досягнення повної ремісії. Розпочато розширену консолідацію. Кожен день цієї терапії приносить нові виклики.

Подальші ускладнення

Організм Емілі реагує на лікування важко і непередбачувано. З'явилися дуже сильні болі в животі та спині, блювотні рефлекси, втрата апетиту та зміна смаку і запаху. Випадання волосся стало помітним. Слизові оболонки ротової порожнини були пошкоджені хіміотерапією, що спричинило болючі афти та труднощі з їжею.

Також виникла постстероїдна діабет з рівнем глюкози, що досягав 380 мг/дл, що вимагало додаткового контролю та лікування. Однак найсерйознішою проблемою залишається робота кишечника.

Сталася кишкова непрохідність, а УЗД показало мінімальну перистальтику і велику кількість газів. Емілія не випорожнювалася протягом декількох днів. Вона отримує сильні опіоїдні ліки, які додатково уповільнюють роботу кишечника. Сьогодні дівчинка бореться з болем, який супроводжує її майже постійно.

Сім'я в стані постійної готовності

Мама щодня перебуває з Емілією в лікарні. Вона залишається на лікарняному, оскільки донька потребує цілодобової присутності та догляду. Тато приїжджає на вихідні, щоб її замінити, а потім повертається на роботу. Попереднє життя було повністю реорганізовано. Сім'я виїхала з будинку під Ополем. Обидві доньки зараз живуть у бабусі в Ополі. Повсякденне життя поділилося на чергування, зміни, поїздки та формальності.

Однією з найскладніших емоцій, з якими стикаються батьки, залишається безсилля перед стражданнями власної дитини.

Повсякденне життя без дитячої безтурботності

Емілія як і раніше любить малювати та займатися творчістю, коли їй це дозволяє стан здоров'я. Ліжко в лікарні стало місцем лікування, але також і простором, де вона намагається зберегти хоча б частинку колишнього світу. Батьки не втрачають надії. Вони знають, що лікування буде довгим і складним. Кожен день приносить нові рішення, нові параметри для контролю, нові виклики. Вони залишаються поруч із дочкою, вірячи, що цей шлях, хоч і важкий, веде до одужання.